Автори: Наталія Єщенко, Данило Косенко.
Дитина та іграшка – два нерозривно пов'язаних поняття. Ми не уявляємо дітей інакше, як в процесі гри, в оточенні іграшок. Але навіщо дитині потрібна іграшка?
Подивімось, що саме маленька людина робить з іграшкою. Спочатку – дивиться, потім – тримає в руках, починає робити з іграшкою різні маніпуляції. Цей процес повністю охоплює мислення, емоції та дії дитини, постійно ускладнюється, виникає те, що називається «гра» – діалог дитини з певним предметом, який саме в цьому процесі, власне, і перетворюється на «іграшку». Чи дитина грає тому, що їй до рук потрапляє іграшка, чи грати – це природний стан дитини, й іграшка лише супроводжує та підтримує дитину в цьому процесі?
Очевидно, дитяча гра невід'ємно притаманна людині на початку життя. Це дуже складний процес, що включає чимало аспектів – дослідження оточення, наслідування дорослим, виховання емоцій, моделювання майбутніх життєвих ситуацій тощо. Якою ж має бути іграшка, щоб задовольнити кожне з цих завдань – або дитині потрібні сотні іграшок на кожен випадок життя?
Знайомство з асортиментом іграшкових крамниць наводить на думку, що виробники іграшок схиляються саме до останньої концепції. Сьогодні батьки у змозі придбати іграшки на кожен випадок – такі, що навчають застібати ґудзики, сервірувати стіл, водити автомобіль, розрізняти кольори, форми чи іноземні слова. Іграшка перетворюється на дидактичний посібник більш чи менш широкого профілю – включаючи величезні лялькові «світи», що по суті є підручником певного образу життя. В такій системі власне іграшка зникає, залишається елемент «навчальної гри». Доросла людина, розуміючи світ як цілісність, у змозі самостійно, свідомо, на власний розсуд виділяти та аналізувати певні елементи свого оточення, але маленькій дитині аналітичне мислення зовсім не притаманне. В результаті постійного спілкування з раціонально-логічним, аналітичним світом «дидактичної іграшки» дитина отримує замість цілісного світобачення комплект гототвих «елементів», вигаданих для неї дорослими – тобто втрачає можливість формування власного світогляду.
Все це має сенс, якщо ми розглядаємо виховання дитини виключно як процес формування представника певного суспільства, готового до виконання відомих завдань у заздалегідь відомих ситуаціях. Проте якщо ми прагнемо до того, щоб в майбутньому наша дитина могла не лише «виконувати соціальну роль», а творчо, свободно приймати самостійні рішення у нестандартних випадках, вочевидь, і підходи до іграшок мають бути дещо іншими.
Спробуємо придивитись уважніше, як дитина спілкується з предметами, що не є «іграшками» у точному розумінні цього слова – скажімо, з предметами побуту чи просто паличками, камінцями тощо. Можна побачити певний шлях, який проходить дитина у пізнанні речей. Перший крок – це просто знайомство, вивчення «фізичних» властивостей: обмацування, спроби на смак, на міцність – вкусити, постукати об підлогу, одне об друге, зламати тощо. Друге – це, як правило, наслідування дорослим у використанні цього предмету (у каструлю наливається вода, одяг одягається, газета «читається»). Якщо ж призначення предмету одразу не зрозуміло (незнайоме, або його просто немає) – відбувається дія за подібністю: паличка копає, як лопата, шматок тканини накручується на себе, як одяг. І, нарешті, найбільш таємничий крок на цьому шляху – фантазійне перетворення предмета, який вже «освоєний» у своєму традиційному вжитку: та сама каструля може перетворитись на барабан, капелюх чи корабель, палка – на меч чи коня, тканина – на море чи пташині крила. В цей момент ми спостерігаємо, як буденний світ розступається, даючи місце більш широкому світові образів.
Таким чином, ми бачимо, як звичайні предмети, які доросла людина навіть не вважатиме іграшками, допомагають дитині самостіно творити свій ігровий світ – тим часом як старанно вигадані дорослими «іграшки» навпаки, нав’язують вже готові рішення. У першому випадку дитина має змогу власне грати, фантазуючи та створюючи образи відповідно до настрою чи обставин, у другому – мусить виконувати те, до чого спонукає іграшка. У першому випадку головним є саме гра – тобто те, що сприяє розвитку дитини, у другому центром уваги є не людина, а мертвий предмет – іграшка, до якої дитина мусить пристосовувати власні дії.
Отже, виходить, дитині зовсім не потрібні іграшки – хай грається з каструлями та паличками? Звісно, і така точка зору може існувати. Та легко помітити, що тут маємо справу з протилежною, але такою ж екстремальною концепцією, як і «дидактична іграшка» – тільки замість повного порядку та передвизначеності ролей у дидактичній грі отримуємо безлад та анархію, коли «можливо все», світ взагалі не має жодних меж, а предмети – жодного усталеного призначення. Вочевидь, здоровий погляд на сутність іграшки та гри, як і в будь-якому іншому питанні, лежить десь у «золотій середині».
Насправді, уважно переглянувши хід попередніх роздумів, неважко уявити собі цю «золоту середину». По-перше, іграшка – як спеціальний предмет, призначений саме для дитячої гри, – безперечно мусить існувати. Але при цьому характер цього предмету має бути таким, щоб, з одного боку, вказувати на певне призначення, на можливість використання тим чи іншим чином – а з іншого боку, не задавати однозначні та жорсткі сценарії такого використання. Тримаючи у руках «світловий меч джедая», дитина може уявляти себе лише героєм «Зоряних воєн» – але «меч» простої форми, без спеціальних ознак, не копія історичного чи кіношного прототипу, дозволяє створювати у грі образи героїв будь-якого часу та простору – від козаків та піратів до космічних лицарів. Плащ із зображенням символу голівудського супергероя дозволяє уявити себе лише цим супергероєм – але шматок тканини, скажімо, червоного кольору, акуратно підшитий та оздоблений зав’язками – будь-яким героєм на вибір. Так само звичайні кубики дають дитині більше ігрових можливостей, ніж макет фортеці, ящик з колесами – більше, ніж модель автомобіля, а кілька мисочок найпростішої форми – більше, ніж копія чайного сервізу вікторіанської епохи. Тобто, «правильна» іграшка має ознаки того, що професіонали називають «відкритий дизайн», а саме: з одного боку, її форма максимально спрощена, але з іншого боку – у цій простоті досягається високий ступінь узагальнення, іграшка стає не «моделлю» якогось конкретного предмета, а відображає суттєві якості цілого класу предметів, виражає «загальне поняття», яке в кожній ігровій ситуації може набувати конкретного значення.
З погляду пошуку «золотої середини» можна розглядати іграшки детальніше – звертаючи увагу на особливості форми, кольору, матеріалу тощо. Але такої саме уваги варті й інші предмети, що оточують дитину – книжки, одяг, меблі, оздоблення дитячої кімнати. Уважно ставлячись до вибору дитячого оточення, ми зможемо захистити дитину від вузьких однобоких впливів та створити для неї можливість вільного розвитку природних здібностей.
© 2011 Єщенко Н.О., Косенко Д.Ю.
З сайту metaform.com.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар